Eastbook

Життя «між» – півтора роки пошуків власної ідентичності

Життя на «проміжній станції», між домом і невідомим майбутнім – це щоденна практика внутрішньо переміщених осіб в України. Протягом майже двох років проблеми переселенців періодично висвітлюються в медіа, у соціальних мережах і громадських дискусіях. Починаючи від збору гуманітарної допомоги і до переїзду цілих національних університетів на нове місце – всі ці питання виринають на порядку денному.

Тільки у Києві, згідно офіційних джерел, мешкає трохи менше 40 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Це кількість населення невеличкого міста. Загальна ж кількість переселенців в Україні, за даними з різних джерел, від півтора до двох мільйонів осіб.

Населені пункти, що свого часу стали джерелами міграційних потоків, у масовій свідомості вже сприймаються як усталені символи війни. Варто пам’ятати не тільки про вітальні потреби втікачів – житло, роботу, мінімальний добробут, але й про культурно-ментальне пограниччя – багато переселенців визнають, що їм знайоме відчуття «чужих серед своїх», і для декого воно стало незмінним супутником у пошуках власного дому.

Маючи спільне громадянство із мешканцями нового міста, переселенці, тим не менше, перебувають під тиском суспільного осуду. Громадська думка живе стереотипами: нібито переселенці заслужили свою долю, свідомо чи несвідомо прийнявши окупацію і не висловивши свою громадянську позицію. Таке ставлення до ВПО, на жаль, не є виключенням – з цим пов’язані і питання інтеграції, побудови довірчих стосунків із іншими мешканцями міста, зрештою, ускладнюється пошук нових друзів

І в певний час переселенці звикають до свого «гібридного» статусу, не намагаючись щось змінити. Втрачаючи шанс повернутися додому, але й не включаючись повноцінно у громаду нового міста ці люди приречені на ніби тимчасове життя «між» – між домом і чужиною, між впевненістю і невизначеністю, між власною ідентичністю і нав’язаними статусами. З одного боку – неможливість повернутись туди, де згарище колишнього дому, з іншому – крига в очах своїх співвітчизників.

На обговоренні однієї з вистав PostPlayTеатру, зима 2015 р./ фото з архіву театру

«Граємо «справжнє життя»

Починаючи з зими 2013-2014 і подій, що отримали назву Революції гідності, в Києві та інших містах розвиваються мистецькі тенденції, покликані осмислити нові суспільні події – масовий супротив, згодом – анексію, війну, переселення людей до інших регіонів… Так розвивається документальний театр, «театр пригноблених», інші театральні форми, чиї вистави засновані на людському досвіді та історіях.

У суспільстві, яке вчиться усвідомлювати нові – критичні – стани, такі експерименти набувають популярності. Те, на що ми заплющуємо очі, виринає промовленими зі сцени історіями переселенців, ополченців, чиновників… З одного боку це життя інших, зігране – професійно чи ні – на сцені, а з іншого – це і є наше життя, з яким вперто не хочемо перетинатися.

Зі спроби відповісти на питання, чи можливий  в Києві соціально-критичний театр, позбавлений будь-якої державної та спонсорської підтримки, почалось створення нового театрального майданчика. Взимку 2015 році у столиці України групою активістів був створений «PostPlayТеатр».

Спочатку ця ініціатива була на межі поразки – два режисери, два драматурги, театральний критик та кілька акторів – ось і вся команда майбутнього «храму мистецтва». Напіваварійне приміщення без опалення й відсутність фінансування. Зараз це не тільки група однодумців, а й кілька вистав і перфоменсів, гастролі Україною – від Ужгорода і до Горішніх Плавнів, співпраця з міжнародними організаціями, в найближчих планах – створення освітньої програми і циклу тренінгів

Загальну кількість публіки, що познайомилась із виставами «PostPlayТеатру», важко підрахувати. Але можна однозначно сказати: з усіх присутніх на виставах ніхто не залишився  байдужим, – спектр емоцій від роздратування до співчуття, від агресії до довіри несуть в собі вистави «Сіра зона», «Ополченці», «Тут вам не демократія», «Медея». Глядачі зустрічають в них зі своїми прихованими страхами і неусвідомленими травмами, бачать прототипи неприйнятих героїв і ворогів…

Це необхідно для того, щоб передати внутрішню температуру болю, що притаманна пересічній людині в непересічних обставинах. «Незручні» питання, на які  неможливо дати однозначної відповіді – основний матеріал для створення вистав «PostPlayТеатру».

Акторка PostPlayTеатру Ірина Циба / фото Надії Мельниченко

Варто говорити про те, що болить

Суспільство, як і окрема людина, не може постійно перебувати в стані відкритої рани, невпинно співпереживаючи. Будь-який надзвичайний стан перетворюється у повсякденність, поглиблюється втома, біль притуплюється, кількість загиблих в новинах сприймаються як просто цифри… Десятки поранених, іще кілька зниклих – це хіба це багато? Для когось ці дані – в межах статистичної похибки, для іншого – особиста трагедія тривалістю у життя.

Жодна вистава і перфоменс не відмінять черг в соціальних службах, бюрократії і роздратування дрібних посадовців людьми, що постійно звертаються до них, не поверне тим, хто лишився у зоні АТО, довіри до тих хто виїхав, не примирить двох однолітків, що опинились по різні боки блокпостів. Але такого надзавдання і нема, бо документальний театр – це не діалог із суспільством, а розмова людини з людиною, переливання одного досвіду в інший, дотик до розуміння. Можна не співчувати їм, але почути – варто.

В дискусіях після вистав у глядачів часто виникає обурення, щось на зразок «про це не можна говорити, це надто боляче, це шокує і ранить, надто…». Але для того, щоб «вилікувати» хоча б одну біографію, показати історію життя й створюються такі вистави.

Назва «PostPlay» може мати багато визначень – це й після гри, і після п’єси – те, що відбувається, власне, за результатом гри. Це обговорення з аудиторією побаченого/почутого, обмін думками і почуттями, діалог про те, що всі ми так чи інакше відчуваємо, хоча не завжди в стані усвідомити

Саме це й робить доступними способами  «PostPlayТеатр». Соціально-критичний театр – визначення, яке хоче привласнити чи не кожен театр сучасності. Соціальний – адже працює з людьми, критичний – оскільки так чи інакше надає свої оцінки подіям, і вони не завжди відповідають «офіційній» версії. У випадку «PostPlayТеатру» все стає ще глибше – театр після театру, продовження дії, прокидання після усвідомлення. Саме тому засновники театру погоджуються, що це театр, в якому задають «незручні» питання, але часто саме вони бувають вкрай необхідні.

Театр не може ані зупинити війни, ані повернути загиблих… Ми не можемо стверджувати, що змінюємо суспільство виставами, зазначає Антон Романов, режисер і перфомер.

Режисер PostPlayTеатру Антон Романов / фото з архіву театру

Але разом з тим суспільство складається з людей, з тих, чиї думки і почуття можна зачепити образом, словом, історією. Саме тому «PostPlayтеатр» і є мистецькою платформою, що змінює – аудиторію, самих митців і погляди на роль театру.

«Митець має в першу чергу змінювати себе», – вважає один із засновників театру, – і своє ставлення до подій навколо, стирати власні стереотипи, і тоді лише ми зможемо говорити про те, що театр – це розмова, не завжди спокійна і виважена, не завжди чемна, але двостороння – що знаково».

Режисер та акторка PostPlayTеатру Галина Джикаєва / фото Надії Мельниченко

Театр, що змінює

Сучасні арт-ініціативи звинувачують в тому, що вони переймають на себе ролі інших культурних сфер – комунікації, журналістики, активізму, подекуди забуваючи, що умови існування мистецтва теж змінилися.

Якщо не говорити про війну, переселенців, бюрократію відповідними для них словами – який шанс бути почутими? Якщо наше суспільство стомилось від гострих питань, понівечених доль і складних ситуацій, то що тоді захищають наші військові в зоні АТО? Якщо внутрішні переселенці досі почуватимуться тимчасовими мешканцями у своїх нових громадах, то хіба вони у своїй країні? Тут немає однозначної відповіді, але ці питання заслуговують  на те, аби бути поставленими.

Фото з архіву театру

Театр сьогодні покликаний пояснити, що будь-яка монохромна картина світу – хибна. Яку ідентичність відстоюють так звані ополченці? Яка істина в тих, хто повертається, не знайшовши прихистку на «підконтрольній частині», на ті території, де досі стріляють Гради? Що тримає кожного на тому або іншому клаптикові землі або, навпаки, змушує розквітнути на іншому ґрунті? Вистави, де наріжним каменем стають протиріччя і питання, не створені для розваги, але для роздуму. Сам простір театру – холодний і вистражданий, декорацій – мінімум, але багато почуттів і провокацій. Спробуй не зламайся, спробуй, пересиль ці обставини, зміни себе, зміни цю країну  і залиш позначку в її історії.

Шеф-драматург PostPlayТеатру Ден Гуменний / фото Надії Мельниченко