Степан Коваль – один із найактивніших українських мультиплікаторів, лауреат Берлінського фестивалю. У 2005 році створив власну анімаційну студію «Новаторфільм», двері якої відкриті для молодих та перспективних творчих людей. Ми поспілкувався зі Степаном Ковалем про його творчий шлях, а також про успіхи та проблеми української анімації.
Степан Коваль. Джерело: novatorfilm.com
Розкажіть, як ви прийшли в анімацію?
Якось піднімаючись по сходах до свого гуртожитку, краєм вуха від перехожих почув, що набирається перший курс анімації в Інституті Карпенка-Карого. В мене щось у серці йокнуло: «Іди туди» – і я пішов.
На якому курсі архітектури ви тоді навчалися?
Це було вже наприкінці навчання, коли я робив дипломну роботу. Після рішення присвятити себе анімаційному кіно завершувати дипломну роботу було складно, але я це зробив. Архітектура – це велике мистецтво. Вже пізніше я зрозумів, що ті знання дуже необхідні в анімації. Дипломною роботою, до речі, була реконструкція Поштової площі, дуже схожа на те, що зараз роблять. Як і в архітектурі, в анімації важливі терплячість, працездатність та структурне мислення. Кажуть, що аніматор повинен мати міцне здоров’я, залізний зад і сталеві нерви.
Що спонукало вас до створення студії «Новатор»?
Коли студія тільки створювалася, була криза в розвитку кіно, анімаційного також. Це мала бути творча майстерня, де б могли розвиватися молоді режисери, художники, аніматори, декоратори… Ми хотіли, щоб цей маленький анімаційний світ працював на розвиток анімації.
Так воно й відбулося. Прийшли молоді, творчі, талановиті люди і студія надала можливість створити перші фільми. Перший фільм – це завжди перемога, навіть якщо він з недоліками та не отримав жодної нагороди. Можуть ходити чутки, що я дуже прискіпливий, що не даю можливості проявити себе, тисну на режисерів. Так, далі це буде ще більш прискіпливо. Тому що не можна на дитячому чи підлітковому рівні робити кіно. Планку треба піднімати вище і вище.
Зараз на фестивалях з’являються фільми молодих режисерів, зроблені на нашій студії. Перші результати є, і я дуже задоволений. Нарешті ми отримали нагороди на фестивалях, а це надає впевненості, що ми рухаємося в правильному напрямку. До цього ми зробили 26 серій проекту «Моя країна – Україна», але серіал поклали на полицю і глядач поки не мав можливості дати йому оцінку.
Де його можна подивитися?
А ніде… Зрештою, проблема не лише із цим проектом. І мова зараз не лише про цей проект. Чому українську анімацію, зроблену за останні 10 років, не показують ніде? Ми зацікавлені, щоб наш проект був на телебаченні, в Інтернеті… Але існує система, яка не працює. Все, що можемо, ми робимо.
Наприклад, до Дня незалежності намагалися показати серіал «Моя країна – Україна». Домовилися про показ із одним із провідних телеканалів, також планувалися зустрічі з режисерами, розповіді про фільми.
Єдина проблема, що на телебаченні не купують за адекватну ціну український продукт. А в Держкіно (якому належать права) вирішили, що дешево продавати не будуть. Безкоштовно демонструвати їх тим більше не хочуть. Я вважаю, що це проблема усіх фільмів, які виходили в Україні за останні 5-10 років. Ви знаєте, що в Україні за цей час вийшли два повні метри анімаційні?
Ні, не знаю…
І на це державою було виділено безліч коштів. Де вони? Моя думка: нехай глядач оцінює і каже: кіно вдале – невдале, подобається – не подобається. Не варто покладати це на адміністративний апарат, який вирішує: «Кіно не має комерційного успіху, то ми його покладемо на полицю».
Наскільки розумію, робота вашої студії великою мірою залежить від державного фінансування? Чи є у вас якісь додаткові джерела надходження коштів?
Немає. В нас молода студія. Ми навіть не маємо відділу, який би займався піаром, пошуком коштів. Розумію, що це неправильно, нам дуже шкода. Але фахівця, продюсера ми не знайшли. Багато хто зветься продюсером. Але якщо продюсер не може знайти кошти в інших джерелах крім державного – це не продюсер.
А як із меценатством?
Я знаю одного режисера, який знайшов мецената для своїх фільмів. Це дуже добре, що знаходяться такі люди. Але крім меценатів потрібна система інвестування!
У Росії є податкові пільги для тих, хто вкладає у кіно. А в нас, на жаль, такого нема. Хоча насправді в Україні дуже потужні сили для того, щоб створювати комерційний продукт: серіал, повний метр. Проблема лише в тому, як це робити, як ставитися до роботи.
У нас комерційні анімаційні великі проекти створюються так: «Я режисер, знайшов якесь джерело фінансування, зароблю купу грошей. Це буде мій зірковий час».
Але створити перший фільм, який би приніс комерційний успіх – це складна справа. Це велика сценарна, режисерська, продюсерська робота, яку не варто недооцінювати. Тут як у лікарів треба: збирати консиліум, команду, шукати сценаристів, режисерів світового рівня для консультацій.
В нас так ніхто не робить. Це українська ментальність: я знайшов кошти, то й сам зроблю кіно. Проте тут дуже мала імовірність, що людина талановита в усьому: сценарному мистецтві, режисурі, художньому рішенні, маркетингу і так далі. Не плутайте цю теорію з авторським екпериментальним кіно, мова про комерційне.
Перемоги на фестивалях дають якісь бонуси у в кар’єрі?
Ні. Я розмовляв з іншими режисерами і ми погодилися, що усі ці дипломи, нагороди лише додають упевненості. Якщо хтось із режисерів принесе дипломи і нагороди, я тільки радітиму. Це дуже важливо для його самоствердження. Після довгих суперечок та відстоювання своєї думки кожен приз – як бальзам на рану. Нагороди, подяки глядачів дають можливість митцю рухатися далі.
Я так розумію, що у вас тут своєрідна кузня кадрів. Хто частіше приходить: молодь із відповідною освітою чи аматори?
Коли ми починали проект «Моя країна Україна» я запросив усіх режисерів, які були на той час в Україні, вже досвідчені, з власними фільмами. Та майже всі відмовилися. З різних причин: хтось не зміг переїхати до Києва, хтось не захотів працювати зі мною і так далі.
Тоді єдиним шляхом, як реалізувати цей проект, було набрати молодих аматорів. До нас прийшло лише декілька студентів анімації із Карпенка-Карого. Інші – це юристи, перекладачі, бармени, інженери літаків і так далі. З ними ми й почали створювати. Тому перші 10 фільмів – майже аматорські.
Ми, керівники, набували організаторського досвіду, а молодь навчалася анімації. Ці фільми були створені практично з нуля, на єдиному бажанні. Дехто про це мріяв, дехто вирішив спробувати. У кожного своя була причина, але ми це створили.
Потім ми зрозуміли, що потрібно проводити курси анімації, запрошувати художників, давати уроки режисури. Тому рівень теперішньої команди вищий. Це помітно по успіхах фільмів.
Хочемо запровадити також майстер-класи світових зірок. Наша мета – виховувати дуже професійних фахівців.
Це має бути школа анімації?
У майбутньому – можливо. Бо зараз до цього ще далеко. Зараз у нас некомерційний проект, на ньому грошей не заробиш. У нас на меті – мати можливість у майбутньому працювати з професіоналами, створити доброзичливий творчий осередок спілкування та розвивати українську анімацію .
Чи думали ви про те, як ваші фільми сприймають діти?
Думав. І вирішив, що ще не доріс до фільмів для дітей, особливо для найменших. Це найважче в кіно, бо діти відчувають найменшу фальш. Це дуже велика відповідальність. Моє кіно більш доросле, бо я відчуваю світ як дорослий. Навіть проект «Моя країна Україна» більше на дорослих розрахований. Там швидкий ритм, багато інформації.
Чи є у вас в анімації улюблена техніка?
Мені дуже пощастило із викладачами. Євген Сивоконь мене навчив, що неважливо, яка саме техніка використовується. Вона повинна відповідати сюжетній лінії, ідеї фільму. Коли дивишся авторське кіно з точки зору режисера, бачиш, що в іншій технології його не можна було зробити. В комерційних проектах трохи інакше. Але, якщо ми говоримо, про мистецтво, то технологія не має значення.
В одному зі своїх інтерв’ю кілька років тому ви казали, що не хочете працювати за кордоном, переїжджати з України. Ви не змінили своєї думки?
Кожна країна захищає свій творчий потенціал. Єдиний випадок, коли на якийсь проект можуть запрошувати іноземця – це коли у їхній країні немає відповідної кандидатури. А в розвинутих анімаційних країнах фахівців достатньо.
Подолати цей бар’єр і потрапити кудись за кордон дуже важко. А самого прагнення у мене немає. Навіщо? Я маю менталітет моєї країни, достатньо знаю її культуру, знаю, що і як сприймає глядач. Навіщо мені викручувати себе навиворіт, якщо я маю тут своє середовище і можу тут себе проявити краще, і тут мене зрозуміють краще?
Заради грошей? Можна, так багато хто робить. Але досвід моїх колег показує, що вони нічого не винесли з того, що провели роки в інших країнах. А це час, я ним дуже дорожу. Хочеться створювати нове кіно, бо навіщо ця професія?..
Чи є якась професійна вершина, якої хочете досягти?
Вершина – це місце, з якого далі рухатись неможливо і немає куди. Будь-яке мистецтво нескінченне. Прагнути до ідеалу варто, бо це дає стимул відкривати щось нове. Тому треба рухатися, розвиватися, щоб, якщо ми кажемо про анімацію, глядач трохи змінився на кращого після кожного фільму.
Хочеться, щоб глядач емоційно відреагував на фільм – посміявся або поплакав… Мистецтво існує для емоцій. Викликати почуття – головна мета. І чим почуття чистіше, відвертіше – тим краще. Викликати емоційний фонтан у глядача – це вершина цінності фільму.
