Днями фільм «Параджанов» вибув із боротьби за найпрестижнішу кінематографічну нагороду – «Оскар». Однак це не означає, що про стрічку треба забути. «Параджанов» є одним із багатьох українських фільмів, котрі побачили світ у 2013 році й засвідчили про відродження вітчизняного кіно. Eastbook раніше публікував рецензію на фільм «Іван Сила», сьогодні пропонуємо вашій увазі відгук на картину Олени Фетісової та Сержа Аведікяна «Параджанов».
Кадр із фільму “Параджанов”. Джерело: оiff.com.ua
Сергій Параджанов умістив у собі багато ідентичностей: вірменин, який виріс у Грузії, і став найвидатнішим українським режисером. Подібний «мікс» склався і у фільмі про цього видатного режисера. Крім України, до його створення причетні ще три країни: Вірменія, Грузія та Франція. Режисерами є українка і вірменин – що теж видається символічним.
Тепер перейдемо до моїх вражень. Відразу скажу, що до перегляду стрічки із робіт Параджанова я бачила лише «Тіні забутих предків», а з біографії знала лише окремі факти. Тому цей фільм фактично став моїм знайомством із особистістю великого режисера.
Стрічка охоплює період у майже три десятиліття: від зйомок «Тіней забутих предків» на початку 1960 – х і аж до кінця 1980 – их. На фоні творчої діяльності, тюрми і забуття автори фільму вимальовують також ліричну лінію – історію кохання Параджанова до його дружини Світлани (зіграла Юлія Пересільд) та трагедію їхньої родини.
Особливу увагу хочеться звернути на роботу актора, який виконав головну роль – Сержа Аведікяна (він же – співрежисер картини, французький митець вірменського походження, володар “Золотої пальмової гілки” Каннського фестивалю). Як акторська майстерність і «вживання» в образ, так і банальна візуальна схожість на Параджанова разом створили дуже позитивне враження. Зіграно справді переконливо.
Оскільки цей фільм став для мене по суті знайомством із Параджановим, то разом з тим відкриттям стали і деякі риси характеру видатного режисера. Після перегляду «Тіней забутих предків» я, звісно, не сумнівалася в геніальності Параджанова. Однак те, що в цьому був упевнений сам Сергій Йосипович – не сподівалася.
Без сумніву, найбільше враження справила на мене сцена приїзду до самотнього, зубожілого, забутого усіма Параджанова іноземної делегації в супроводі міністра культури. У своєму небагатому тбіліському помешканні він влаштовує своїм гостям справжній прийом, відмінно зрежисований. Спілкуються про кіно, італійці намагаються допитатися в Параджанова, над чим же він зараз працює. Той уникає відповіді, переводить тему розмови на інше, постійно повертається до минулих здобутків. А на фоні, абсолютно невимушено раз-по-раз з’являється хлопчик (більшою мірою декорація), перебігає від одного стільця до іншого, вилазить на нього і промовляє: «Параджанов – геній!»
Мені імпонує, як у цьому фільмі показано роботу Параджанова над його кіношедеврами. Прямо у відеокадри із «Тіней забутих предків», «Кольору граната» вклинюється режисер (тобто вмонтований в старе відео актор Аведікян). Треба сказати, що цей прийом виконаний дуже акуратно і видається цілком органічним.
Попри те, що фільм «Параджанов» вибув із боротьби за премію «Оскар», він дуже гарно зарекомендував себе на багатьох фестивалях і продовжуватиме брати у них участь. На Одеському міжнародному кінофестивалі стрічка отримала приз «Золотий Дюк» за найкращий український повнометражний фільм». Однак безвідносно до нагород і якогось формалізованого визнання мені здається, що цей фільм заслуговує на увагу.
Так, можливо, це не надто прибуткове і популярне кіно. Комусь воно може здатися нединамічним, занадто спокійним. Але зрештою, це кіно не розраховане на масову аудиторію. Гадаю, воно більшою мірою зацікавить людей, які захоплюються історією та мистецтвом.
Фільм «Параджанов» я сприйняла не лише як естетичний продукт, не тільки як «мистецтво заради мистецтва». Воно спонукало мене дізнатися про Параджанова більше, подивитися, крім «Тіней» інші його роботи. Таким чином автори цього кіно, свідомо або несвідомо, виконали щодо мене просвітницьку функцію. Крім того, подумала, що приклад Параджанова дуже надихає в контексті нинішніх революційних подій. Вірменського походження режисер, який показав світові Україну, за це постраждав і при цьому обрав шлях внутрішньої свободи, сприймається як один із героїв нашої країни.
Тим, хто хоче дізнатися щось нове, хто хоче надихнутися прикладом великої та волелюбної людини і ще не встиг переглянути цю стрічку, – дуже рекомендую.
