Eastbook

Понад два роки Себастьян Гобер живе у Києві. Пише про Україну та Східну Європу. Йому, як і кожному іноземцю, довелося довго звикати до життя в пост-радянській країні.  Про свої спостереження від української дійсності Себастьян розповів у інтерв’ю Eastbook.

Знаю, що ви навчалися у Східній Європі, цікавитеся проблематикою цього регіону. Однак, чому обрали для життя саме Україну?

Так склалися життєві обставини. Я навчався на програмі Erasmus спочатку в Латвії, потім у Польщі, а потім в Угорщині. Цікавився пост-комунізмом, пост-радянськими країнами і загалом слов’янським простором. Досить довго прожив у цьому регіоні. Два з половиною роки тому отримав хорошу можливість попрацювати тут. Тоді двоє франкомовних журналістів, які працювали у Києві, покинули Україну, поверталися до Парижу. Я приїхав сюди замість них.

Чи зіткнулися ви тоді з якимись проблемами?

Я переїхав до України із країн Центральної Європи, де рівень комфорту трохи вищий. Там легше почувати себе комфортно та в безпеці. Приїхавши до Києва, я побачив пост-радянське місто. В ньому все зроблено для того, щоб вразити відвідувача, змусити індивіда здаватися маленьким. Десь півроку пішло на адаптацію.

Мене здивувало, що тутешні люди здебільшого не звикли бути ввічливими: не кажуть «Привіт!», «Дякую!, «До побачення» і так далі. Ситуація з житлом теж була складна. Я не знав ні української, ні російської, а треба було домовитися із власником квартири про ціну та інше.  Ціни, до речі, тут дуже високі, навіть у порівнянні з французькими.

В першому моєму київському житлі був консьєрж. Я приїхав із західною ідеєю, що консьєрж для того, щоб охороняти і допомагати, коли потрібно. А тут консьєрж каже, що тобі можна робити.

Українці вважають, що в магазині ти повинен бути вдячним власникові. Оскільки він забезпечує якісь твої потреби. Натомість у Західній Європі я звик до того, що власник повинен бути вдячним тобі. Адже ти приходиш до нього щось купувати.

Наскільки важливим для роботи в Україні є знання української мови?

Це дуже важливо. Мені подобається вивчати українську мову. Це один зі способів зрозуміти країну, в якій живеш. Але це також справжній головний біль.

Українська – мова політики. Крім того, я великий прихильник Галичини і міста Львів…Тому намагаюся більше вивчати українську, ніж російську. Але коли виходжу на вулицю в Києві, люди відповідають російською. Це справжнє випробування. Хоча цей мультилінгвізм дуже збагачує.

Спочатку я користувався послугами перекладачів. Зараз же мені потрібен перекладач лише тоді, коли спілкуюся з офіційними особами і важливо перекласти все дослівно.

Коли ви з колегою висвітлювали тему копанок на Донбасі, довелося тікати від переслідування. Ви тоді побоялися зателефонувати до міліції… Чи почуваєте ви себе в безпеці тут, в Україні?

Тоді, на Донеччині, справді був єдиний випадок, коли ми не вірили у захист. Зрештою, тоді нічого не трапилося.

Але загалом, на відміну від українських колег, відчуваю себе добре захищеним. Як міжнародний журналіст, і як французький зокрема. Чув, що бувають проблеми у деяких моїх колег із арабських країн або з Індії. Французів тутешні люди люблять, хочуть поспілкуватися із французькими медіа.

Прийнято, що не можна чіпати французьких, британських, німецьких журналістів. Якщо щось трапиться зі мною, це буде у всіх медіа. Тому ні в чиїх інтересах немає мені нашкодити.

Тай сама моя робота насправді не є небезпечною. Історії, які я висвітлюю – не настільки глибокі. Переважно йдеться про новини, інтерв’ю, аналіз подій. Моя ідея в тому, щоб пояснити, що тут відбувається.

Я зможу піддаватися ризикам лише тоді, коли з’ясовуватиму деталі корупційних справ. Але в такому випадку я витрачатиму гроші, час – і в результаті отримаю продукт, який ніхто не купуватиме. Я напишу це французькою мовою,  а франкомовних людей це просто не цікавить.

Які теми в Україні цікавлять вас і якими темами цікавляться паризькі редакції, до яких ви їх пропонуєте?

Це дуже цікаве запитання, особливо в контексті сьогоднішнього матчу Україна-Франція. (Розмова із Себастьяном відбулася 15 листопада – Галина Будівська). Я не цікавлюся футболом, але у Франції всі просто божевільні. Останніми тижнями всі медіа запитують лише цю тему.

Мене ж по-справжньому цікавлять історії про те, як тут живуть люди, чого хочуть. Мені цікаві відмінності між Києвом та провінціями, відмінності між Львовом та Києвом, Севастополем та Черніговом. Моя спеціалізація – це політика. Також цікавлюся економічними темами: це атаки на бізнес, розвиток сільського господарства, енергетика і так далі.

Ви назвали теми, які цікаві вам. Але чи цікаво їх публікувати редакторам французьких видань?

Деяким – так. Я працюю приблизно із двома десятками різних медіа у Франції, Бельгії та Швейцарії. Це радіо, телебачення, преса. Тобто я маю вибір. Є медіа, яких не цікавить українське буденне життя чи статті на соціальну тематику. Але є медіа, які саме на таких темах спеціалізуються.

Що ваші співвітчизники знають про Україну?

Не дуже багато.

Про Чорнобиль та Віталія Кличка?

Саме так. Через Холодну війну склався трохи незрозумілий погляд на Європу. Ніби між Німеччиною та Росією – велика чорна діра. Яка різниця між Литвою та Латвією, Словаччиною – Словенією, Болгарією – Румунією?..

Зараз, із розширенням Європейського Союзу, це змінюється. Люди стали більше подорожувати. Та все одно Україна є жертвою цього нерозуміння. Якщо підсумувати, що французи знають про Україну, то це насправді Чорнобиль та Віталій Кличко (він, до речі, стає все більш популярним). Також знають, про Юлію Тимошенко, Помаранчеву революцію, FEMEN та газові війни.

Чи Євро-2012 змінило враження про Україну? Все-таки багато хто тут побував…

Дуже важко сказати. Спочатку з’явилося дуже багато публікацій про Україну, які привернули увагу до країни. Та навряд чи можна сказати, що сам чемпіонат вплинув на зацікавлення Східною Європою. Щодо французів, то  їх тут під час Євро було дуже мало. Пригадую, як ходив центром Донецька і шукав французького вболівальника, аби взяти синхрон для радіо.

Я б сказав, що вплив Євро-2012 не був надто великим. Так відбувається усюди, де проходять якісь великі спортивні змагання. Не варто покладати на них  великих надій. У Греції думали  так само, в Португалії, в Південній Африці. Але воно не працює.

Якщо хочете, аби іноземці змінили враження про країну, потрібні дешеві авіалінії. Щоб можна було легко дістатися України і подорожувати всередині – із Києва до Львова, Одеси. Треба зробити українські товари конкурентними, хорошої якості. Український продукт, який покупець бачить у супермаркеті, повинен викликати довіру. Людина подумає: «Україна – класна країна, я туди поїду!» Надії, пов’язані з футболом, – завжди переоцінені.

Впродовж двадцяти років своєї незалежності Україна тупцює на місці. Які наші головні проблеми, на вашу думку?

Для початку треба зрозуміти, яка мета, що Україна хоче отримати як країна? Коли ми говоримо про розвиток, багато хто думає, що це пов’язано з досягненням західних стандартів.

Я чимало подорожував Україною. Бачу, що люди в різних її частинах живуть і розвиваються по-різному. Ця різниця відчувається між містами і передмістями, Сходом і Заходом, Північчю і Півднем… Є велика проблема амбіцій, чого хоче країна і як визначається колективна ідентичність.

Інколи мені здається,  що багато людей насправді не бажають змін.  Я не був тут під час Помаранчевої революції, але розумію це розчарування.

Я зустрічаю чимало людей, які переймаються лише особистими проблемами, питаннями своєї сім’ї. Зовсім не думають про колективне як таке, про якісь спільні проблеми. Я думаю, що це одна із перешкод. Певний час я жив у Польщі і бачив, що ця  колективна ідентичність там розвивається інакше.

Що спільного й відмінного між Польщею, Латвією, Угорщиною та Україною?

Латвія – пост-радянська республіка, там  теж є маршрутки. (сміється) Там також багато проблем із Росією як такою. У Польщі та Угорщині цього немає. Тому, якщо говорити про відмінності між пост-комуністичними та пост-радянськими республіками, то треба розуміти важливу річ. Пост-комуністичні країни 40 років існували як більш-менш незалежні, автономні. Тому там інший підхід до державності, інституційного розвитку, до розвитку армії, освіти енергетики – взагалі всього.