Eastbook

Фільм “Іван Сила” режисера Віктора Андрієнка (Довгоносики, Повне Мамаду) вийшов восени цього року і став своєрідною ознакою повернення українського ігрового та дитячого кіно з тривалої коми.

Сюжет фільму – це історія Івана Фріцака, звичайного українського богатиря, який пробився в люди, об’їздив 90 країн світу (коли їх, здається всього було близько сотні), встановив силу-силенну рекордів та переміг багатьох крутезних борців у двобоях. Стрічка розповідає про непростий шлях спортсмена із добрячим шматком художньої інтриги, реально виконаними силовими трюками та прикольними мультиками, якими замінено окремі епізоди стрічки.

Попри скромність декорацій, авторам вдалося передати атмосферу початку ХХ століття з легким, але приємним серцю моєму нальотом стимпанку.

Напевно, я не помилюся, якщо скажу, що це найдинамічніший з усіх українських фільмів, випущених до цього часу. Щоправда, у діалогах з динамікою палку навіть дещо перегнули – вони всі трошки занадто “по суті”. Від цього стрічка часом набуває якогось майже анімаційного формату, де щойно герою спадає на думку якась ідея, він одразу йде і втілює її в життя. Але це цілком зрозуміло, адже автори особливо й не приховували, що цим фільмом, серед усього іншого, прагнули зацікавити підлітків у спорті.

Мене порадувала гра більшості акторів, особливо – наймолодшого. Хлопець, який грає Міху, дуже органічний для свого героя, в цьому він перевершує чи не всіх решту акторів. Звісно, образ нас частково відсилає до Мішки з Ліквідації, але компіляція вийшла дуже навіть гідна.

Дмитро Халаджі, який грає самого Івана, простий і наївний на екрані – саме такий, яким Сила і задумувався. Всі трюки він виконував наживо – по ньому їздила машина, він піднімав віз із циркачами, гнув різноманітні металеві вироби, забивав гвіздки голими руками тощо і це все дійсно вражає.

Василь Вірастюк, який професійним актором не є, надзвичайно переконливо перевтілився у негативного персонажа. Віктор Андрієнко, який був до всього ще й режисером, показав, що може грати цілком серйозно і цілком серйозні ролі. Ольга Сумська була, як завжди, сама собою і ми з моєю дружиною після фільму подумали, що пані Сумській варто було би грати Серсею в Іграх Престолів – з кам’яним, зарозумілим, зневажливим і несамовито самозакоханим обличчям, у неї вийшло би точно не гірше, ніж у тієї акторки, яка грає Серсею зараз.

А от кохана головного героя (Іванна Сахно) чимсь нагадала мені з тих же Ігор Престолів Денеріс вона мила та симпатична.

Персонажі досить якісно переходять на французьку та англійську кілька разів, але особисто мене вразили ті кілька скупих слів українською від Бориса Барського (з Маскі-Шоу).

Взагалі, у фільмі разом з добрячим відсотком українського театрального бомонду знялася ціла купа акторів комедійних шоу далеких 90-их. З одного боку, це цікаво і круто – побачити стількох видатних сучасних українців у одному фільмі. З іншого – це проблема. Майже всі ці обличчя я добре знаю здебільшого за якимсь одним образом, який часто лишався з ними на довгі роки, надто коли вони бралися працювати на ТБ. На те, щоби цей образ змусити піти з голови, і щоби пройнятися тим, що власне відбувається із героями “Івана Сили”, у мене йшло чимало часу. Знову ж таки, ймовірно, молодшому поколінню дивитися буде легше, адже школярі банально не знають всіх цих людей настільки добре, а відтак сприйматимуть їх такими, якими вони постають у подіях фільму.

Загалом же, цей фільм наблизив наш кінематограф до західних стандартів: так, тут ще немає яскравого саундтреку, але всі звукові ефекти на висоті, так, декорації могли бути автентичнішими, але робота оператора приємна та солідна, а кількість локацій більша, ніж у фільмі Looper, так, діалоги можна було би допрацювати, але нам розповідають нетривіальну історію реальної людини.

Варто привітати український кінематограф з тим, що цей фільм відбувся. Варто подякувати Віктору Андрієнку, що він продовжує працювати над українським продуктом. Варто сходити на цей фільм, а особливо, якщо у вас є діти.

Джерело: damitrianism.wordpress.com