Понад півстоліття в Чикаго діє Український Національний Музей, заснований нашими емігрантами у 1952 році. Вже 12 років його куратором є Марія Климчак – викладач за освітою та подвижник української культури за покликанням. В інтерв’ю Eastbook вона розповідає про свою історію еміграції, діяльність українського музею та життя сучасної діаспори.
Марія Климчак. Джерело: facebook.com/maria.klimchak
Можете розказати вашу історію? Як трапилося так, що емігрували з України?
Моя історія еміграції нічим не відрізняється від сотень тисяч інших історій. У 90-ті роки мало хто задумувався, їхати чи не їхати, якщо випадала така можливість. Ми з чоловіком закінчили факультет іноземних мов, були молодими спеціалістами із дипломами Львівського університету, з порожніми кишенями і без квартири. Дітям тоді було 3 і 8 років. Нас до еміграції спонукало важке фінансове становище.
Як влилися в активне українське середовище?
Коли ми приїхали сюди, не знали нікого. Але в Чикаго ти просто не можеш оминути Українське Село, яке понад сто років тому заклали українські емігранти, чи не зустріти українських людей. Це район проживання українців поблизу центра міста. В ньому панує український дух, ви не почуєте тут іншої мови, ніж українська. Із 12 українських церков у чикагському мегаполісі – чотири знаходяться в «Українському Селі».
Після приїзду сюди я працювала на летовищі в американській компанії, що обслуговувала французьку, польську,чеську, російську та українську авіалінії. Знайти роботу допомогло знання мов.
Ми з чоловіком майже відразу стали вчителями у школі українознавства “Рідна Школа” по суботах. Також почали вести програму «Українська хвиля» на радіо, й продовжуємо це досі. Можна сказати, що це захоплення, яке переросло в обов’язок: щонеділі з 7 по 8 годину вечора виходити в ефір.
Історія цієї передачі розпочалася у 1950 році, а ми її отримали у спадок. В ефірі цієї програми спілкуємося із багатьма поважними гостями із України – політичними, релігійними, громадськими діячами. За 20 років у нас вже дуже довгий список.
Дирекція, засновники та працівники Українського національного музею в Чикаго. Фото: VIDIA. Джерело: facebook.com/VIDIA.org
Розкажіть, як стали куратором Українського національного музею?
В Україні я працювала викладачем французької мови, також етики і естетики. Як молодому викладачеві, мені не вистачало аудиторії. Та оскільки училище знаходилося в центрі міста, я своїх студентів постійно водила у музеї й галереї. Зрозуміло, що, коли ми приїхали до Чикаго, я мусила всі музеї відвідати, в тому числі український.
Свої уроки культури для суботньої школи розпочала викладати саме там. Впродовж багатьох років допомагала музею як волонтер. 12 років тому було прийнято рішення взяти перших за всю історію музею платних працівників. Мені запропонували стати куратором, від чого я була дуже щаслива. Закінчила необхідні курси в Університеті Чикаго і тепер працюю тут, маю постійний зв’язок із Україною, з українськими митцями.
Які проекти музею вважаєте найцікавішими чи особливо важливими?
Саме зараз працюю над дуже важливим для української історії проектом. Йдеться про поширення правди про голодомор в американському суспільстві.
Іллінойс – єдиний штат в Америці, де на рівні середньої школи в курсі світової історії обов’язковим є вивчення теми голодомору 1932-33 років. У нашому музеї відбуваються семінари для вчителів середніх шкіл. Там ми пояснюємо їм, як донести цю інформацію до дітей.
Нещодавно ми здійснили проект, присвячений українській вишиванці. В нашому музеї 157 автентичних сорочок. Цій колекції може позаздрити будь-який етнографічний музей України. Вони збережені у нас із великою любов’ю.
Також треба згадати проект, що викликав велике зацікавлення в американській спільноті. Це документальна фотовиставка «З таборів переміщених осіб до США». Вона була присвячена третій хвилі еміграції. Я не помилюся, якщо скажу, що кожна виставка і кожен проект є важливими для нас і ми сттараємося якнайкраще представити його відвідувачеві.
Силами скількох людей діє ваш музей?
В музеї діє Рада директорів, яку очолює президент. Це 9 людей, серед яких є ті, чиї батьки стояли біля витоків заснуваня музею. Фактично вони утримують його на своїх плечах разом із членами правління. Їхня робота цілком на добровільних засадах. На постійній основі у нас працює лише двоє людей – куратор і адміністратор, а також погодинно – екскурсовод, дівчина-студентка.
Фінансово нам дуже важко – хоча багато етнічних музеїв за межами батьківщини також у складному становищі.Тим не менш уряд Польщі підтримує польський музей, уряд Іспанії – свій іспанський центр. Україна ж на наш музей не дала жодного цента.
Чимало політиків обіцяють щось. Але насправді музей існує завдяки волонтерам, які вкладають в нього свій час та гроші. Дехто колись навіть позики брав, щоб утримати його. Тобто підтримують нас прості люди, а не влада.
У наших фондах 26 тисяч експонатів, 100 тисяч документів, понад 20 тисяч книжок. Це величезний скарб, невіддільний від української культури. Засновники музею думали, що коли Україна стане незалежною, напрацьоване діаспорою можна буде повернути на батьківщину. Але той час ще не настав.
Чи співпрацюєте з українськими музеями?
Оскільки на державному рівні нам не сприяють, офіційної співпраці у нас немає. Проте є особисті зв’язки.
Маємо добрі контакти з Українським Католицьким Університетом. Зокрема у нас проходять місячне стажування студенти магістерської програми школи журналістики УКУ.
Чи цікавий цей музей американцям? Чи жертвують вони щось на його розбудову?
Якщо знаходять у себе якісь українські твори мистецтва, якщо щось, наприклад, залишилося у спадок – жертвують. Коли ж йдеться про гроші – то це буває не так часто. Є у нас невелика група меценатів і добродіїв серед українців. Також нас підтримують Українська Американська кредитівка “Самопоміч” та фундація “Самопоміч”, фундація “Спадщина”, банк МБ. Щороку у вересні ми проводимо благодійний музейний бенкет. У 1999 музей отримав грант від штату, що ліг в основу добудови приміщень виставкової галереї та бібліотеки-архіву. А все тому, що Чикаго просто неможливо уявити без Українського Села, без української архітектури. В туристичних путівниках Українське Село і Український Національний Музей рекомендують як одне із місць, які обов’язково треба відвідати у Чикаго. Але я переконана, що своє насамперед мають підтримувати свої.
Чи рекламуєте якось музей серед новоприбулих заробітчан?
Ми намагаємося це робити, запрошуємо всіх. Спраглі за своїм, за рідним, нас знаходять. Навіть приїздять з інших міст та штатів. Ми знаходимося в самому центрі Українського Села і є серцем нашої громади. Ми проводимо дні відкритих дверей. У нас є чимало проектів для батьків та дітей, діє недільна програма для наймолодших «Музейна казка». Для українознавчих шкіл проводимо тематичні екскурсії. Активно у цьому напрямку співпрацюємо з товариством «Молоді приятелі музею», створеному при нашому музеї. Але тут так само, як і в Україні: далеко не кожна родина ходить до музеїв чи галерей. Хтось цікавиться історією, мистецтвом і приходить сюди – а комусь взагалі байдуже.
Часом висловлюється така точка зору, що діаспора відірвана від батьківщини, не знає справжніх українських проблем і її патріотизм «шароварний». Як би ви це прокоментували?
В Україні за часів Радянського Союзу хтось придумав собі образ діаспорянина у мазепинці, з синьо-жовтим прапором. І слава Богу, бо до сьогодні чиновники з України спілкуються з діаспорою українською мовою у всіх країнах світу, при тому що між собою спілкуються російською.
Але ніхто не задумується про бібліотеки, десятки тисяч томів, які тут видані. Далеко не «шароварним» є патріотизм, на якому засновані наукові товариства, музеї, школи, танцювальні ансамблі, капели бандуристів, фінансові установи, активно працює Український Конгресовий Комітет Америки, ПЛАСТ, СУМ, ОДУМ, Союз Українок Америки та інші громадські та церковні організації. Поступово оновлюється їх склад. Сьогодення вимагає нових напрацювань. Про це не всі знають, бо не читають, зрештою декому в Україні навіть не вигідно, щоб про це знали.
Діаспора вже не та, що була в 30-их роках. Вона вже не та, що була 10 років тому. Молоді люди приїжджають до Америки і відкривають власний бізнес, працюють в IT-cфері, в банківських установах, у журналістиці. Це зовсім інше покоління діаспорян. Багато молодих американців-українців працюють в Україні.
Молода діаспора реагує на події в Україні, зокрема 21 вересня у нашому музеї зібралися представники молодого покоління щоби підписати листи-звернення до американських конгресменів у справі визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом. Вони про Україну знають не з листів, що прийшли два місяці тому. Зараз є можливість вільно спілкуватися. Тут ніби та сама Україна, але трохи далі доля закинула.
Наскільки людина змінюється в еміграції?
Мені здається, що в Америці ти більшою мірою українець, ніж в Україні. Тут гостріше відчуваєш ті проблеми, гостріше реагуєш на те, що відбувається на Батьківщині. Постійно заходиш в Інтернет, постійно слідкуєш за тим, що відбувається. Обдумуєш все, хвилюєшся. А коли спілкуєшся з друзями з України, з’ясовується, що вони поняття не мають, про що ти їх запитуєш. Кажуть: «Та здався він мені, той Колесніченко чи Табачник?» А тут ти дуже гостро це сприймаєш.
Чи часто ваші знайомі українці повертаються на Батьківщину?
Страшенний підйом був під час Помаранчевої революції. Всі вірили, що все буле дуже добре, що усі ми повернемося в Україну. Коли президент Віктор Ющенко приїхав до Чикаго – це була суцільна ейфорія! І я знаю людей, які тоді повернулися, а зараз дуже шкодують. В Україні їм важко. Але і тут нелегко.
Довідка
Марія Климчак народилася у Львові. Закінчила Львівський державний університет імені Івана Франка. За спеціальністю філолог, викладач, перекладач французької мови. 1993 року разом з родиною переїхала до Сполучених Штатів Америки. Із 2002 року є куратором Українського Національного Музею в Чикаго.
