4 вересня у Києві відбувся завершальний концерт європейського турне проекту I, CULTURE Orchestrа. Це міжнародний оркестр молодих обдарованих музикантів під патронатом Президента Республіки Польща Броніслава Коморовського. Цього разу диригентом I, CULTURE Orchestrа став українець Кирило Карабиць. У свої 36 років він зробив карколомну музичну кар’єру. Виступав із багатьма оркестрами світу, отримав чимало нагород. Зокрема у 2012 році був визнаний кращим диригентом за версією Королівського філармонічного товариства (Великобританія). Про свій творчий шлях, стан української культури та перспективи молодих українських музикантів Кирило розповів у інтерв’ю Eastbook.
Диригент Кирило Карабиць. Фото надане Кирилом Карабицем.
Розкажіть про ваші враження від роботи в оркестрі I, CULTURE Orchestra.
Враження від роботи дуже позитивні. Ми зустрілися і познайомилися 15 серпня. Я побачив 100 молодих музикантів із великими очима, які приїхали повчитися грати в оркестрі. А через два тижні в нас був професійний колектив. Було дуже цікаво поспілкуватися із молодим поколінням, з яким я вже втратив зв’язок. До певного часу я знав музикантів, зокрема київських. Нове покоління мені вже не знайоме. Тому цікаво було побачити, які вони, які у них проблеми, мрії, бажання. Також надзвичайно приємно було поспілкуватися з колегами із Польщі, Грузії, Вірменії, із тих країн, з якими сьогодні практично втрачений творчий зв’язок.
В оркестрі I, CULTURE Orchestra було багато учасників із України. Звідси наступне запитання: чи є в українських музикантів сьогодні перспективи на Заході?
Перспективи є завжди. Але в українських музикантів сьогодні їх, на жаль, не так багато. Яким чином музикант, наприклад скрипаль, будує кар’єру? Він може бути солістом, може бути оркестровим музикантом. Для того, щоб потрапити в європейський оркестр, треба грати на прослуховуваннях. А черга до українських музикантів практично не доходить. Бо якщо французький оркестр відкриває якусь позицію, то спочатку бере французів, потім, якщо не вистачає, німців, поляків і так далі… Тобто ситуація непроста. І як з неї шукати вихід – важко сказати. Єдиний шлях – це намагатися бути кращими. Треба досягти такого рівня, коли тебе поставлять в категорію найкращих.
Концерт I, CULTURE Orchestrа у Національній філармонії України. Автор: Konrad Ćwik. Джерело: facebook.com/icultureorchestra
Чи вистачає нашого рівня освіти для того, щоб грати на рівні в європейських оркестрах?
На жаль, не вистачає. Вимоги до музикантів тепер зовсім інші. Наприклад, грати Моцарта зараз ніхто не дозволить так, як це робили 30 років тому. Сьогодні є ансамблі, які грають на справжніх інструментах того часу, використовують спеціальні техніки гри. Тому для того, щоб бути конкурентоздатним на рівні цих людей, треба володіти цими техніками і жити в сучасному європейському світі.
В чому вбачаєте свій власний рецепт успіху? Як вам вдалося побудувати таку кар’єру?
Мабуть, мені вдалося поєднати українську емоційність із європейською системою. Є техніка, якій я навчився у Відні, і є якесь більш глибоке, внутрішнє виховання. Ці дві речі – вкрай важливі для мого розвитку як музиканта і диригента.
Чи допомагав вам хтось? Завдячуєте комусь своїм успіхом?
Такого, щоб мене відразу кудись призначили, в мене не було. Якихось таких подарунків я в житті не мав. Вважаю, що всього досягнув сам. Конкурси вигравав сам. Але зрозуміло, що велике натхнення йшло від моїх вчителів, від спілкування з цікавими людьми.
Як батько вплинув на ваше становлення як музиканта?
Він ніколи не примушував мене займатися музикою. Він просто спостерігав і, де міг, підказував… Ніколи не приходив у консерваторію, не займався моїми навчальними справами. Але він просто був. І мені цього вистачало.
Ви спершу грали на фортепіано, а потім вирішили стати диригентом. Що вплинуло на таке ваше рішення?
Як усі діти, я ходив у музичну школу, яку не любив, із 5 років. Пройшов через таку нормальну радянську систему навчання. А потім в чотирнадцять років мені захотілося стати диригентом. Не можу пояснити чому, але мене завжди вабила якась енергетика від оркестру. Є в ньому якась магічна сила.
Іван Гамкало в документальному фільмі студентів Могилянської школи журналістики сказав, що є диригенти-чорти і диригенти-ангели… Ви можете себе до когось віднести?
Важко сказати. Людині хочеться творчо працювати і віддавати свою внутрішню енергію, свою внутрішню силу, коли їй комфортно. Бо в роботі музиканта є не лише технічний аспект, але й духовний.
Диригент в оркестрі відіграє дуже важливу роль. Він відповідає за фінальний результат. Тому, якщо говорити про ставлення до музикантів, то я намагаюся більш позитивно підходити до спілкування з ними.
Чи є у вашій професії мета, величина, якої хочете досягти найбільше?
Колись я хотів повчитися у Відні, потім отримати перше запрошення як диригента, потім отримати багато запрошень від оркестрів. А тоді дійшов до того моменту, коли зрозумів, що закінчилися ті пункти, про які я завжди мріяв. Все це я маю вже сьогодні. Тепер хотілося б допомогти Україні, дати їй якийсь поштовх для зміни культурної ситуації. Своїми концертами тут я намагаюся цьому сприяти.
Чи доводиться вам грати твори українських композиторів за кордоном?
Це дуже складно. Скажімо в турне з I,CULTURE Orchestra ми грали Лятошинського. Чимало людей, досить обізнаних із музикою, які часто бувають на концертах, підходили до мене й казали: «Як таке може бути, що ми не чули цього композитора і нічого про нього не знаємо? Здавалося б, усе є в Інтернеті, а ми не чули такої прекрасної музики…»
В цьому й біда. Як люди можуть знати Лятошинського, якщо немає бібліотек, до яких можна звернутися за нотним матеріалом? Немає навіть сайту класики української музики ХХ століття. Для виконання «Гражини» я дав свій особистий нотний матеріал. Якби я цього не зробив, дістати ноти цивілізованим шляхом не було б жодної можливості.
З ким або з чим асоціюється Україна в музичних колах на заході?
Вони чули окремі речі. Думаю, із сучасних композиторів знають лише Сильвестрова.
Чи хотіли б ви повернутися в Україну і за яких умов це було б можливо?
Не вважаю себе емігрантом, який виїхав і тепер проживає за кордоном. Я в Україні часто буваю, займаюся різними проектами, концертами. Про повернення немає мови, тому що я і не виїжджав. А щодо постійної роботи, то умова моя була б такою: я хотів би просто мати творчу свободу, відчувати, що я своєю присутністю змінюю світ на краще.
Довідка
Кирило Карабиць народився у Києві в сім’ї відомого українського композитора Івана Карабиця. Навчався в Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського та у Віденській Академії Музики. Як диригент дебютував у 19 років з ансамблем «Київська Камерата». У 2002 році отримав запрошення і розпочав роботу із Філармонічним оркестром французького радіо. З 2007 є головним диригентом Борнмутського симфонічного оркестру (Велика Британія). Виступав із багатьма оркестрами світу: Берлінським симфонічним оркестром, оркестром Франкфуртського Радіо, Філармонічним оркестром міста Токіо, оркестром Сіднейської філармонії, Національним симфонічним оркестром Бразилії у місті Сан Паоло та іншими.
