Eastbook

Кожна епоха залишає по собі культурні нашарування – твори мистецтва, побутові речі, споруди, цілі міста. Наступні покоління за їх допомогою мають змогу захоплюватися талантом і силою думки тодішнього люду або навпаки – вчитися на помилках. Ми вирішили розповісти про покинуті міста країн Східного партнерства, які залишило нам ХХ століття.

Прип’ять, Україна

Сьогодні це місце приваблює хіба що сталкерів (людей, які досліджують небезпечні території) та, можливо, мародерів. А у 1986 в момент аварії на ЧАЕС тут мешкало понад 47 тисяч осіб. Це було «традиційне» радянське місто, збудоване 1970 року за всіма тодішніми «канонами».

Його центральним об’єктом мала стати Чорнобильська АЕС, яку ввели в експлуатацію через рік. У місті діяло дитсадків, 5 шкіл, палац культури, кінотеатр, школа мистецтв, 10 спортзалів, 3 басейни, 2 стадіони, 1 училище. Нещодавно Eastbook публікував інтерв’ю з авторами проекту PRIPYAT.сom, які створюють віртуальну модель міста Прип’ять до аварії 1996 року.

Орбіта, Україна

На згадку про радянське господарювання залишилося Україні містечко Орбіта на Черкащині. Там у 1970 роках розпочали будівництво Чигиринської АЕС. Поруч зводилися будинки для працівників майбутньої станції. Однак після аварії у Чорнобилі спорудження АЕС під Чигирином згорнули. Житлові будинки, універмаг та інші будівлі залишилися стояти пусткою. Зараз в покинутому селищі мешкає кілька десятків людей.

Крилів (Новогеоргіївськ), Україна

Українське місто Крилів (Новогеоргіївськ) існувало до 1959-го – року будівництва Кременчуцької ГЕС. Перед заповненням водосховища усіх мешканців переселили. Незатопленою залишилася лише невеличка частина Крилова біля села Нагірне у Світловодському районі Кіровоградської області.

А заснували місто ще 1615 року, у 1616 йому надали магдебурзьке право. Наприкінці ХІХ століття Крилів (у той час Новогеоргіївськ) був на піку свого розвитку. В ньому мешкали понад 12 тисяч людей, було 3 церкви, синагога, 2 школи, приходське училище, лікарня, десяток фабрик.

Агдам, Азербайджан, Нагірний Карабах

Зараз офіційно це квартал Акна, частина міста Аскеран у Нагірному Карабаху. Станом на 2010 рік тут мешкало 360 людей. Хоча ще 1989-го населення складало майже 30 тисяч.  Діяли заводи, училища, драмтеатр і навіть музей хліба. Місто спорожніло 1993 року під час Карабаської війни (з 1992 по 1994 рік між азербайджанськими та вірменськими військовими формуваннями). Зараз воно майже повністю зруйноване. За свідченнями очевидців, залишилася лише велика мечеть у центрі міста, збудована у 1868-1870 роках.

 

Шуші, Азербайджан, Нагірний Карабах

Шуші (Шуша) – ще одне місто-жертва війни. В часи розквіту у ньому поживало понад 60 тисяч людей, станом на 2011 рік – 4 тисячі. До початку ХХ століття місто вважалося культурним центром як для вірменської, так і для азербайджанської сторони. Тут жило багато митців, діяли музичні та літературні товариства. Шуші також вважалося давнім центром килимарства.

Попри це Шуші постійно було в центрі конфлікту. У 1920 році під час вірмено-азербайджанської різні старе місто було сильно зруйноване, а саме вірменська його частина. Відтоді почало занепадати, розвинена культурна столиця Закавказзя перетворилася у невеличкий райцентр.

За радянських часів стара частина Шуші стала історико-культурним заповідником, а нова перетворилася на місто-курорт. В численні санаторії та будинки відпочинку з’їжджалися люди із усього колишнього СРСР. Під час Карабаської війни місто знову зазнало руйнувань і зараз місто поступово відбудовується. З 2012 року тут діє Міністерство культури Невизнаної Карабаської республіки. 

Спустошені поселення називають містами-примарами, але я б радше сказала «міста-пам’ятки». Це своєрідні «стоп-кадри» історичних подій, за якими ми можемо вивчати минуле і вчитися на помилках. Нейтралізувати наслідки Чорнобильської аварії, відродити річку Дніпро у первозданному вигляді чи повернути вбитих війною людей неможливо. Але варто приймати уроки минулого заради майбутнього.