Eastbook

Порада мандрівникові – перш ніж вирушати на Схід, почитайте щось ґрунтовніше за Вікіпедію. Не обов’язково заглиблюватися в нотатки Марко Поло, але обмежуватись туристичним путівником – безвідповідально. Тим паче, хороших путівників Сибіром, Центральною Азією чи Забайкаллям не так вже й багато.  На моїй книжковій полиці знайшлися три дуже корисні в цьому випадку книги. Це класика польського репортажу, «Імперія» Ришарда Капусцінського, «Біла гарячка» відчайдушного журналіста Яцека Гуго-Бадера і «Карта Родины» есеїста Петра Вайля.

До речі, автори цих репортажів також мали свою «книгу в дорогу». Наприклад, для Гуго-Бадера це був  «Репортаж з ХХІ ст.» журналістів «Комсомольской правды» Міхаіла Васільєва та Сєрґєя Ґущєва, написаний 1957 року.

Усі три книги найліпше читаються з мапою Євразії. Есеї та репортажі охоплюють територію від Білорусі до Сахаліну, від Соловків до Каракумів. Інакше кажучи – територію Імперії, згідно з Ришардом Капусцінським. Феномен існування Імперії та її розпад, світ, що утворився на руїнах, – це теми репортажів. Як напівіронічно казав Гуго-Бадер в інтерв’ю порталу zaxid.net, «для журналіста не може бути кращого матеріалу, ніж занепад держави».

Ришард Капусцінській. Імперія / переклад з польської Дзвінки Матіяш. – Київ: Темпора, 2012. – 497 с.

«Імперія» Капусцінського охоплює кілька епох. Спершу три репортажі 1939 – 1967 рр.: дуже особиста оповідь про рідне місто Капусцінського Пінськ у 1939-му році, Транссибірська магістраль, побачена у 1958-му, та враження з Півдня Радянського Союзу, датовані 1967-м роком. Після великої перерви у 22 роки (протягом 1989 – 1991 рр.) репортер знову потрапляє до СРСР, аби стати свідком розпаду Імперії у Бресті, Ташкенті, Києві та Магадані. На завершення книги – трішки роздумів з 1992 – 1993 рр.

Багаторічний досвід роботи репортером в Латинській Америці, Африці та на просторах колишнього СРСР гарантує: текст, який ви читаєте, написаний професіоналом і перевірений часом. З іншого боку, поверховості не уникнути: таке враження складається під час читання репортажів з Узбекістану чи України. Тут автор сходив на екскурсію на коньячний завод, там посидів у чайхані, десь прогулявся вулицями міста – і маємо репортаж. Капусцінській не жив тижнями з безпритульними в Москві, як Гуго-Бадер, і не демонструє величезний культурний багаж, як Вайль. Проте, це професійний репортерський погляд, в якого можна вчитися і в якого вчаться.

Петр Вайль. Карта Родины. – Москва: Колибри, 2011. – 445 с. 

Петр Вайль, відомий як автор книги «Геній місця», подорожував «імперським периметром» з перервами протягом семи років, від 1995 по 2002. У книзі «Карта Родины» пише про «вічне і особисте», переплітаючи в тексті миттєві враження мандрівника із енциклопедичними знаннями, спокійною мудрістю та тонким гумором. «Родину по-прежнему можно любить и трудно уважать», – звучить як вирок чи висновок. Це спроби зрозуміти величезну країну та характер її мешканців. Пов’язування географії та ментальності – Вайль не перший медитує на цю тему. «Горный Алтай равен Португалии. Или Венгрии, кому больше нравится. Или трем Бельгиям. Все большое, широкое, объемное. Пустое. Безлюдное».

Подорож Петра Вайля «імперським периметром» – не лише відсторонені нотатки спостерігача. Вайль, народжений у столиці Латвії в родині молокан (особлива духовна група християн, водночас російська етнографічна група) мандрує в пошуках родинних коренів та розуміння.    Від Москви пересувається на Схід, і там його шлях розгалужується: на три есеї ми потрапляємо на Соловки, на чотири – на Камчатку. В Чечню на тридцять сторінок і на п’ятдесят – в Центральну Азію.

Дивлячись з відстані на утопію – Радянський Союз – Вайль хоче зрозуміти  і пояснити асфальтовий степ міста Комсомольськ на Амурі, ментальність мешканців Владивостока, популярність анекдотів про Сталіна, явище пострадянського кінематографу на євразійському просторі. «Вот Форель – да нет, не та, совпадение. Как другое, еще более дивное – французское имя Амура, на берегу которого мысль о любви не возникает». Світ абсурдний, і все, що ми можемо з ним зробити – описати в найточніших деталях.

Яцек Гуго-Бадер. Біла гарячка / переклад з польської Остапа Сливинського. – Київ: Темпора, 2012 рік. – 379 с. 

 

Яцек Гуго-Бадер здійснює екстремальну подорож зимовим Сибіром на уазику (УАЗ-469) протягом 2008 року. Але до книги «Біла гарячка», виданої у Польщі 2009 року, увійшли також репортажі з України, Молдови, Придністров’я, записані протягом 2005 – 2009 рр.

Скажу відверто: Гуго-Бадер вражає відважністю. Розпочинає з простих правил виживання взимку вночі в глибині Сибіру. «За Читою дорога закінчується, а я затявся, що поїду взимку. Мені страшенно хотілося відчути на смак сибірську зиму». Отже, він вирушає з Москви у листопаді, прямуючи через Казань, Уфу, Челябінськ, Омськ, Новосибірськ, Красноярськ. Звідти – на південь до Хакасії і Туви. І за кілька днів до Різдва повертається в Іркутськ, сідає на літак і летить додому у Варшаву на Різдво. За місяць Гуго-Бадер знов у Сибіру: намірився в лютому проїхати берегом Байкалу через Улан-Уде, Читу, Хабаровськ до Владивостока. Ви уявляєте хоча б приблизно, де ці міста? Для мене географія Росії – неосяжна, тому я прокладаю маршрут на Google Maps (див.нижче).

І якби це був просто маршрут – не було би про що говорити. Але на маршруті – люди. Московські бомжі, Міс ВІЛ з Казані, тувинська шаманка. Історії без прикрас, розказані жорстко і водночас людяно. Найстрашніші – про алкоголізм. Корінні сибірські народи страшенно потерпають від цієї хвороби – мають до неї генетичну схильність. Удегейці, евенки, евени, ульчі, нанайці та інші просто вимирають через алкоголь. «Що далі на північ, то більше самогубств серед корінного населення». А також вбивства, нещасні випадки – з репортажів Гуго-Бадера постає моторошна картина існування корінних народів Півночі.

У другій частині книги репортажі штовхають читача від абсурду до трагедії. Яцек Гуго-Бадер розмовляє з ялтинською пенсіонеркою Аллою олександрівною – і переказує дива, завдяки яким вона живе. Стукає у двері вдів шахтарів, жертв вибуху на шахті Засядька. П’є коняки у Придністров’ї. Розпитує Юру, котрий продав нирку за фольксваген. «Кожен ковток молдавського каберне совіньйон або піно-нуар доброго урожаю – це така насолода, мовби сам Владімір Лєнін походжає твоїм піднебінням, а люди тут шматками продають свої тіла, збувають дітей і жінок». Розмовляє із вченим-фізиком  Клєйном, засудженим в часи Брєжнєва за “сексуальною статтею”. Аби завершити на світлому:

– А що було найважливішим за ці п’ятдесят років? – питаю я лауреата Нобелівської премії в галузі фізики. – Найбільш несподіване, незвичне?

– Вона, – вказує очима на дружину. – Кохання.

Переглянути Маршрут автомобілем до Russia, Primorsky Krai, Vladivostok на карті більшого розміру