Eastbook

Завжди дивувалася, як за допомогою ножиць та паперу можна творити щось настільки красиве. Навіть вирізання звичайних новорічних сніжинок було для мене проблематичним. Тому на народних майстрів, які професійно займаються витинанкою, дивлюся по-особливому. Днями на презентації Літературної «Країни мрій» познайомилася із художником-витинанкарем Василем Корчинським. Це просто диво: у реальному часі бачити, як натхнення, творча уява та нехитрі знаряддя праці дають життя шедеврам.

Василь Корчинський займається витинанкарством вже три десятки років. Неодноразово відбувалися його мистецькі виставки. Сам він професійний художник-гравер: працює над книжковою графікою, також створює скульптури. Витинанку ж робить для душі.

Для тих, хто почув про витинанку вперше, поясню. Це давнє, передусім слов’янське мистецтво, матеріалом для якого в наш час є папір. Раніше ж використовували дерево, шкіру, рослини. Українська витинанка увібрала в себе ті ж самі орнаменти та символи, що використовуються і в інших видах народного мистецтва – писанкарстві, килимарстві тощо. Переважно на українських витинанках геометричний чи рослинний орнамент. Папір під час вирізання складають вдвоє, вчетверо, увосьмеро і так далі.

«Я виріс у селі, де ці витинанки були ще в побуті, коли я народився, – розповідає пан Василь. – Ще в 60-70 роках вони були дуже поширені. Практично всі їх робили, в кожній хаті можна було натрапити на витинанку. Правда, одні жіночки вирізали з уяви – і я вважаю їх творчими людьми. Інші ж перемальовували якийсь фрагмент і тоді вже вирізали. Всім хотілося прикрасити витинанками хату, хоч і не всі мали до того хист».

Витинанки здебільшого за допомогою тіста наліплювали на стіни, піч, мисники. «Якщо мама білила стіну, і то ми з сестрою всі витинанки згрібали і викидали. Їх не зберігав. Тоді все робилося заново», – згадує майстер.

Вирізати витинанки – справа копітка і досить часозатратна. Василь Корчинський  одну велику витинанку робить декілька днів. Спершу задумує, промальовує і лише потім вирізає. Каже, що не завжди вдається з першого разу. А виправити тут нічого не можна.

«У витинанок є свої закономірності, – пояснює пан Василь. – Є стрічкова витинанка. Її, як правило, десь на вікно, на сволок, на полички вішали. Є розеткова витинанка, яку робили як квітку або як зірку. І, до речі, слово витинанка в народі взагалі не побутувало. Всі речі, які творилися, називали за видом. Було, наприклад, «деревце» (весільне, великоднє, до народження дитини). Такі витинанки вирізали до якихось свят. І займали вони в хаті завжди почесне місце – між вікнами або на печі. Висіли вони тижнів два-три – і потім знімалися. А були також витинанки, що висіли круглорічно, їх називали лиштвою».

Пан Василь переконаний: «Твір мистецтва є не у матеріальному вираженні, а в духовному. Чим би ви не працювали – олівцем, аквареллю, олією – залежить як ти зробив, а не з чого зробив. Якщо там є дух, якщо там є якась внутрішня сила, тоді це є твір мистецтва.Витинанка – це для душі. Це те, на чому грошей ніколи не заробиш. От якби витинанка була із золота вирізана – купили б. А папір не дуже купують. Хоча є люди, які цінують і купують. Але то рідкість, на жаль».

Витинанкове мистецтво в Україні має давні традиції, яке в народі досі шанують. Кілька років тому на Вінниччині навіть встановили пам’ятник витинанці. Але мистецтво це поширене і в інших країнах, наприклад, в Польщі, Білорусі.  На завершення пропоную переглянути мультик, знятий за мотивами робіт білоруського майстра-витинанкаря В.Дубінко.