Eastbook

22 роки незалежності України не сприяли народженню справжнього українського кіна. Чи є шанси змінити ситуацію накраще? Спеціально для порталу Eastbook.eu Володимир Тиравський розпитав українських експертів про сучасні проблеми вітчизняного кінематографу та прокату.

Володимир Філіпов, співзасновник та генеральний директор продюсерського центру «Інсайт-Медіа»:

Однією з найголовніших проблем прокату українського кіно  залишаэться дефіцит грошей, адже вітчизняним законодавством не передбачено фінансування рекламних кампаній фільмыв. Таким чином, кошти виділені Державним агентством з питань кінематографу, по-суті витрачаються на зйомки, постобробку та друк копій готового продукту. Наші бізнесмени не поспішають інвестувати у розвиток кіно, на відміну від російських, які особисто звертаються до місцевих продюсерів, пропонуючи матеріальну підтримку. Також не вірять в успіх українського кіно і рекламодавці: ось, наприклад, ми пропонували «product placement» (приховану рекламу) багатьом відомим брендам, але висунуті ними умови нереально виконати, оскільки після виходу фільму, можна просто збанкрутувати. Відсутність достатньої кількості кінотеатрів також не дозволяє компенсувати затрати на виробництво якого-небудь фільму, уже не згадуючи про чистий прибуток. Крім того, часто доводиться обмежуватись показом у незручний для глядача час, бо великы кіностудії завчасно укладають договори з дистриб’юторами, де вказується термін виходу фільму та кількість сеансів. Тому втиснутись в щільний кінографік нам практично нереально, а це, звісно, впливає на остаточні касові збори.

Дмитро Приходько, режисер, сценарист, випускник Вищої кіношколи в Лодзі (Польща):

Я вважаю, що першоджерелом патологічної невдачі українського кіно є недосконалість системи вищої спеціалізованої освіти, яка швидше мертва, аніж жива. Сьогодні в єдиному профільному закладі – Київському національному інституті театру і кіно імені Івана Карпенка-Карого, викладацький склад має слабке уявлення про сучасні методики навчання. Повірте, у мене є з чим порівнювати, адже я здобував освіту в Польщі, де бездарні сценарії студентів миттєво відправляються у смітник, незалежно від витраченого часу на їх написання. Тут не можна постійно «протирати штани» біля майстра і конспектувати його лекції, дозволяється лише раз на тиждень зустрітись і обговорити конкретні помилки в певній роботі. В Лодзі панує абсолютна інша атмосфера – від стану корпусів, гуртожитків, знімальних павільйонів до освітлювальної і технічної бази. В Польщі, студентам не втовкмачують з ранку до ночі історію кіно, а намагаються навчати на сучасних прикладах, тримаючи руку на пульсі усіх новинок в індустрії. Місцеві режисери часто відвідують майстер-класи в США, контактують із своїми європейськими колегами і після того діляться отриманим досвідом уже з нами.

Андрій Курков, письменник та сценарист:

В Україні, насамперед, дуже слабкий інститут продюсерів: є багато енергійних і талановитих кадрів, але складно знайти гроші. Щоб змусити бізнесменів або інвестиційні фонди вкладати свій капітал, потрібно ухвалити законодавство про меценатство, де передбачити для них які-небудь податкові пільги. Найголовніше, запустити безперервний кінопроцес, в протилежному випадку, відбуватиметься дискваліфікація від найнижчого до найвищого рівня. Чому сучасний російський кінематограф такий успішний? Тому, що там з 200 знятих фільмів протягом року, 100 – виявляться досить непоганими. Ми ж в Україні, завжди хочемо виробляти винятково високоякісний фільм, ніколи не думаючи про те, що погане кіно – це також певний досвід. Я маю на увазі під поняттям «погане» – фільми, які апріорі не можуть претендувати на «Оскар», але спокійно можуть купуватись телеканалами і виходити на широкий екран. Отже, напрошується єдиний висновок – у нас просто немає масової продукції.

 

Володимир Войтенко, кінокритик:

Ще з 1991 року, керівництво нашої держави не розуміє високого суспільного призначення кінематографу, адже у світі це не стільки бізнес, як певна культурна потреба. Стверджувати, що радянський період українського кіно був процвітаючим також не можна, зважаючи на тогочасний ідеологічний пресинг. Тим не менш, попри увесь негатив, у нас є багато талановитих режисерів, які уже встигли себе проявити на міжнародній арені. Степан Коваль зі своїм анімаційним фільмом «Йшов трамвай дев’ятий номер» здобув «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю. Дві «Золоті пальмові гілки»  в Каннах – це фільми «Подорожні» Ігоря Стрембіцького і «Крос» Марини Вроди. Проте, навколо таких особистостей необхідно культивувати сприятливе кіносередовище. Ще одна важлива передумова – функціонування тільки 370 кіноекранів у 200 кінотеатрах на 45 мільйонів населення. А потрібно не менше 1500 кіноекранів, щоб з’явились хоча б теоретичні шанси окупувати вкладені кошти в постановку фільму.

Андрій Волошин, співзасновник фестивалю «Кіноетніка»:

Складну ситуацію з українським кіно не виправити за один місяць чи один рік, бо крім підтримки держави, має бути підтримка спонсорів, які, повинні зрозуміти, що їх присутність у фільмі не менше ефективна, аніж рекламний банер на спортивних змаганнях або десятки біл-бордів по місту. З моєї точки зору, варто запровадити суворий контроль за коштами, виділеними з державного бюджету на кіноіндустрію. Для молодих випускників-режисерів передбачити стипендії з метою навчання в найкращих кіношколах світу.  Запрошувати майстрів кіно міжнародного класу в Україну з візитами, як на кінофестивалі, так і на приватні лекції. Обмежити трансляцію американських фільмів в кінотеатрах і на телеканалах, запровадивши квотування для української продукції. Створити мистецький центр, який в перспективі може стати плацдармом для формування українського «Голлівуду». Я розумію, що ці кроки можуть здатись нереальними, але саме в кіно і не мусить бути нічого реального.

Валентин Васянович, сценарист, режисер та оператор:

Для повноцінного функціонування кінопроцесу, щороку має зніматись близько 30 повнометражних фільмів, які можуть бути посередньої якості та з маленькими бюджетами. Віддавати усі гроші єдиному режисеру і чекати від нього дива – це гра в лотерею. Необхідно надати шанс максимальній кількості молодих режисерів дебютувати у великому кіно. Наприклад, держава на 100% фінансує режисерський дебют, а вже на другий фільм, гроші залучаються за пропорційною схемою: тобто, половину автор повинен забезпечити самостійно.

Сергій Блажевич, засновник компанії «Медіа-Трейд Україна»:

Найкращий варіант, який держава сьогодні може запропонувати українським режисерам та продюсерам – це майданчики для трансляції своїх фільмів і тоді вони будуть зніматись для глядача, а не для кабінетів кіноасоціацій. Я думаю, потрібно побудувати кінотеатри в маленьких містах та селах, адже там зараз крім кафе-барів, нічого немає, а колишні будинки культури підтримуються хіба що відчайдушними ентузіастами. З однієї сторони, держава, як власник кінотеатру, може розподіляти касові збори в будь-якій пропорції, приміром 80% віддати правовласникам. А з іншої сторони, у мешканців провінції з’явиться чудова нагода корисно і цікаво провести дозвілля, а не з пляшкою горілки в руках. Нехай, при цьому ціна квитка буде доступною для усіх верств населення – $1 і мільйони касових зборів в рік гарантовані. Саме відродження кінотеатрів за державного сприяння – найефективніший інструмент дистрибуції українських фільмів. У нас же зараз, як правило, 1 кінотеатр на 100 тис. населення, на відміну від Росії, де 2 кінотеатри на 100 тис. населення та Європи, де 4 кінотеатри на 100 тис. населення. Щороку, українці в середньому купляють 20 млн. квитків в кіно і це мізерний показник у порівнянні з 1990 роком, коли продавалось 510 млн. квитків. Якщо держава займатиметься відновленням інфраструктури кінотеатрів в регіонах країни, то можна спокійно вийти на показник в 90-100 млн. відвідувань сеансів в рік та відродження українського кін.

Таким чином, очевидно, що для експертів запорукою успішного розвитку національного кінематографу є:

–  розгалуження регіональної інфраструктури кінотеатрів
– законодавче передбачення податкових пільг для потенційних інвесторів
– вдосконалення системи спеціалізованої кіноосвіти
– зйомка дешевих фільмів для масового глядача
– державна підтримка в промоціі українських фільмів