Eastbook

Кожна пригода раніше чи пізніше добігає кінця. Після «Планети Кавказ» і «Тосту за предків» Войцех Гурецький вирішив завершити свою кавказьку літературну епопею книжкою про Абхазію – країну, в якій, наче в дзеркалі, відбилися всі історичні, етнічні та геополітичні проблеми Кавказу.

Кожна сторінка повісті, яка розповідає  про маленький народ, що забажав стати незалежним, – це відповідь на питання, яке, без сумніву, виникає в багатьох Читачів: чому відомий репортер присвятив останню книжку своєї кавказької трилогії саме Абхазії? Що ж, відповідь доволі проста: доля цієї парадержави найкраще відображає складнощі, які нагромадились в цьому регіоні світу.

Здивувати може навіть сам обсяг публікації, в якій лише 184 сторінки. Однак ця невелика за об’ємом книжка дуже містка за своїм змістом.

Це, врешті решт, характерна риса творчості Гурецького – неймовірна концентрація інформації, фактів та анекдотів на кожній сторінці книги здатна викликати запаморочення голови. В своїх оповіданнях автор завжди детально відтворює політичне та історичне тло, наводить величезну кількість прізвищ, назв, дат і подій. Він також постійно приймає один і той же виклик – розібратися в такому складному явищі, як Кавказ, виклавши всі важливі й значні переживання на якихось 200 («Абхазія», 184 с.), 300 («Планета Кавказ», 256 с.), 400 («Тост за предків», 392 с.) сторінках.

Те, що виразно відрізняє «Абхазію» від інших творів нарисовця, це точно окреслений кістяк повісті та небувала досі, неприхована кудись вглиб авторська присутність. Гурецький пише про себе так часто, як ніколи до того. Адже в Абхазії перетнулися дві найважливіші лінії його життя –  «Планета Кавказ» та репортерство. Таким чином, «Абхазія» для нього – це не лише привід для рефлексії над долею регіону, який він описує, але й своєрідна сповідь і розрахунок з репортерським минулим.

Особливо вражаючими в цьому плані є дві останні сторінки  книжки, де Гурецький розповідає про своє перебування в Єревані під час наукової конференції.  Поїздку фінансувала Парламентарна Асамблея ООН, тож нічого дивного, що учасники події зупинилися в елітному «Готелі Вірменія Маріотт». Як пише Гурецький: «Я добре почуваюся в Маріотті. Мені стукнуло сорок (а коли я починав писати про Кавказ, мені навіть тридцятирічним важко було себе уявити), я вже полюбляю комфорт. (…) Переконую себе, що пізнаю регіон ще з однієї сторони – але це не до кінця так. Після десятої імпрези я вже приблизно знаю, що хто скаже. (…) Слухаю реферати і думаю, що добре було б вирватися за місто, а найкраще – взагалі, втекти з Кавказу. Зайнятися репортерством в Центральній Азії, Туреччині, Ірані. Бо з Маріотта насправді не хочеться виходити».

Однак ще до того, як Гурецький продемонструє своєрідне тематичне «вигоряння», він спершу пригостить Читача морем цікавих історій періоду свого бурхливого репортерського минулого. Це дозволить Читачеві дізнатися, як можна було розпочати журналістську кар’єру в 90-х роках – безцінних, якщо йдеться про розмаїття тем, можливості подорожувати і знаходити працю, особливо в медійному світі. Він показує Кавказ і Абхазію зсередини, більше 20 років описуючи історії своїх конкретних знайомих і друзів. Адже зведення рахунків з власною репортерською долею, страх перед втратою інстинкту ловця тем, репортерським старінням, втечею в світ комфорту та посад замість пригодницького існування – це один бік «Абхазії». Другим є доля названого регіону.

За визнанням Гурецького, Абхазія була присутня в його репортерському житті з самого початку – вперше він потрапив туди проїздом, а надалі вже повертався цілеспрямовано. Однак навіть20 років відвідування цієї країни не дозволяють повністю її зрозуміти. І так з усім Кавказом.  Горнило народів, конфліктів інтересів, прагнень, геополітичних орієнтацій, історій. Кожен народ є найбільшим, найстаршим, найкращим. Жоден не згоден відмовитись від свого.

Грузія – це держава поділена. Її об’єднання не є таким очевидним, сильним і прозорим, як нам хотілося б думати про це в Польщі . Глибоке почуття самобутності окремих її районів і досі не дозволяє грузинській владі спати спокійно. В боротьбі за збереження єдності демонстрація сили з боку Грузії була невідворотною. Дісталося Абхазії. Країна, що спливає молоком і медом, у розповідях Гурецького набуває рис Аркадії. Наполовину язичницька, переповнена метафізичним духом земля. І усе це лише на 8550 квадратних кілометрах – настільки ж різнорідних, наскільки й конфліктних. Кавказ в мініатюрі.

Гурецький, як завжди, наводить чимало історій, розмовляє з відповідальними політиками, лідерами, представниками інтелігенції і звичайними людьми. Матеріали для книжки він збирав під час усіх своїх подорожей по Кавказу, оскільки Абхазія приваблювала його завжди. Він намагався зрозуміти її, як і весь регіон,  поглянути на цю загадкову мозаїку то здалека, то зблизька. Але вона й надалі залишається для нього не до кінця розкритою таємницею.

Однак це передусім історія знищення цілісного світу, роз’єднання,  в основі якого лежить характерна ностальгія за старими часами. Спочатку настає радість від незалежності, а потім приходить скепсис. Ніхто не вірить Росії, всі знають, що велика північна країна завжди готова продати їх, якщо це буде в її інтересах.  Геополітика відібрала в них сусідів, розбила сім’ї, принесла нещастя та ілюзорну незалежність. Всі прекрасно розуміють, що їхня свобода дуже крихка і все залежить від переговорів, що ведуться за їхніми спинами. Історія їхньої держави пишеться в кабінетах, віддалених на сотні і тисячі кілометрів від їхньої вітчизни. Смуток пов’язаний також з падінням «революційного духу» і зміцненням позицій нової номенклатури, яка одна залишається у виграші від конфлікту. Життя звичайних людей не покращилось, а колишні сусіди хапають один одного за горло. Грузинсько-абхазькі прикордонники не хочуть сфотографуватися разом, хоча дружили з дитинства. Та цього не можна задокументувати.

Читання «Абхазії» нагадало мені, як колись, під час моєї подорожі з дівчиною по Грузії, ми хотіли дістатися з Зугдіді до Местії. На жаль, до мегрельського міста ми потрапили запізно,і маршрутки вже не їздили. Ставало все холодніше й темніше, а Зугдіді – це, чесно кажучи, останнє місце на землі, в якому хотілося б випадково залишитися на ніч. Якимось чином нам вдалося вмовити одного таксиста здійснити нічний переїзд до Местії. Це було справжнім божевіллям, зважаючи на маршрут, який був перед нами. Ми повільно, один за одним, долали серпантини, а темрява, змішана з молочною імлою, почала заповнювати долину, через яку пролягала дорога до Местії. Часопростір викривився, за вікном залишилася лише білизна освітлюваної прожекторами імли і темрява. Поодинокі, загублені корови вилежувалися на узбіччях, а ми дивувалися, звідки вони тут взялися. Крім них, на дорозі лежало каміння, часом прямо посеред асфальту. Повільна подорож, зосереджений водій і історія, яку він почав так само неспішно розповідати… Він був грузином, який народився і виріс в Сухумі. Спогади про помаранчі, мандарини, захід сонця і Чорне море. Життя було гарне – він працював механіком у війську. І от війна. Втеча. Покинуте житло, родина. Переселення не так вже й далеко, за кілька десятків кілометрів від попередньої домівки. До Зугдіді, але тут ніхто не чекав його з розкритими обіймами. Він почав працювати таксистом і возить ось так, вже 20 років, людей, не знаючи, чи повернеться ще колись до втраченого раю. Він чекає наступної війни. Адже війна – це нічого страшного. Це норма. Після того, що він побачив в Абхазії, його ніщо вже не може нажахати. Він замовкає, коли наш автомобіль долає черговий поворот, а мені спадає на думку, що ця повільна їзда в темряві та імлі без видимої мети, ця невизначеність у часі є найкращою метафорою його долі. Долі, яку зготувала йому війна.

Книжка Гурецького рясніє подібними історіями. Він показує розкол між двома сусідніми народами, надзвичайну заплутаність цієї ситуації та погоджується з тим фактом, що інший світ до кінця пізнати неможливо. Чи треба через це кинути писати про Кавказ? Чи насправді до сказаного вже нічого додати? Якими б не були мотиви автора, його занепокоєння повинен переважити той факт, що остання книжка кавказького триптиху – це найбільш зрілий його твір. Твір, що викличе в Читача чимало рефлексій.

«Abchazja», Wojciech Górecki. Видавництво «Czarne». Воловець, 2013

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

До зустрічі в книжковому світі!