Світ радянського андеграунду для багатьох поляків донині є чимсь невідомим. Назви таких груп, як «Кино», «Гражданская оборона» чи «Алиса» мало в кого з мешканців сусідньої країни викликають асоціації з музикою. Відсутність інформації, відстороненість та стереотипне сприйняття того, що відбувалося в тодішньому СРСР, не дозволяють повірити, що там буяло альтернативне життя, причому не лише у 80-х роках. Костянтин Усенко – музикант і письменник, який народився у Варшаві, присвятив цьому невідомому в Польщі явищу книжку, яка називається «Oczami radzieckiej zabawki. Antologia radzieckiego i rosyjskiego undergroundu» («Очима радянської іграшки. Антологія радянського і російського андеграунду»). Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі першу частину розмови з автором.
Костянтин Усенко, джерело: Eastbook.eu
Томаш Пєхаль: Поляк? Росіянин?
Костянтин Усенко: І поляк, і росіянин. Я народився у Варшаві і тут виховувався. Моя мати була наполовину полькою, наполовину росіянкою, батько – росіянин. Я завжди був однією ногою тут, другою – там. Як з точки зору менталітету, так в плані самоідентичності. Я жив у Польщі, але в дитинстві всі канікули проводив у родичів у СРСР.
Читаючи Твою книгу, розумієш, наскільки важливими були ці поїздки. Водночас Твої батьки виступають в ролі відважних провідників, які не боялися вводити дитину в світ тодішньої музики, тодішніх змін. Музика звучала в Твоїй домівці?
Музика, особливо рок, стала моїм захопленням ще в початковій школі. Це врешті-решт синдром усього покоління 80-х. Батьки були більше пов’язані з літературою: тато за освітою – російський філолог, мама була дитячою поеткою та письменницею, хоча цікавилася також музикою. Я виховувався на хіт-парадах третьої програми польського радіо, постійно читав «Non Stop» та «Magazyn Muzyczny» («Музичний журнал»). На початку мене цікавили переважно польські групи. Якщо говорити про російські пісні, то для мене це були, в основному, дитячі пісеньки з фільмів, а також народні та естрадні пісні, які лунали з радіорепродуктора в радянських поїздах. А ще – світ тих дивних електронних звуків зі старих науково-фантастичних фільмів для дітей. Втім, увесь радянський простір був переповнений цими індустріальними, металічними звуками.
Коли вперше російська музика почала викликати у Тебе якісь інші асоціації?
Перша зустріч з альтернативною культурою в СРСР, яку я описую в книжці, відбулася в 1988 році, під час однієї з поїздок з мамою на канікули до Ленінграду. Це був пік перебудови і апогей радянського року, справжній вибух альтернативного мистецтва.
Будучи дитиною, вихованою в ПНР, але ще не скаліченою якимось політичним підтекстом, як Ти сприймав цей радянський простір?
При в’їзді до Росії все ставало більшим, ширшим, потужнішим. Навколо простягався величезний простір, ліси до горизонту, розносилося вороняче каркання. Звуки були значно гучніші й брутальніші. Люди також спілкувалися між собою голосніше, сильно жестикулювали, проштовхуючись в поїзди з великими сумками. Це контрастувало з мелодійними, зворушливими піснями, що долинали з репродуктора. У свої три роки я переживав відчуття на межі жаху і захоплення. Пам’ятаю також страшні, заіржавілі унітази в поїздах, запах мастила, бензину й деревини, великі бетонно-металеві конструкції. Напевно, весь цей пізньорадянський індастріал у великій мірі сформував мої пізніші музичні зацікавлення: панком, новою хвилею, брудною електронікою та індастріалом.
Що ще вражало Тебе під час тих канікулярних подорожей?
Неймовірний соцреалістичний дизайн дворів, зворушливі дитячі казочки по телевізору, перегляд казкових історій через діапроектор. А також іграшки, яких не було в Польщі. Машинки з педалями, ігрові майданчики з грибками-мухоморами. Серед бетону було дуже багато різноманітних, строкатих елементів. У Польщі чогось такого не було, все виглядало значно більш сірим.
Радянський Союз більше асоціювався в поляків з тотальним стеженням, патологією, страхом та сірістю, а не з кольорами, дизайном і нормальним життям.
У значній мірі це пов’язано з тим, що із зрозумілих причин у поляків сформувалося дуже негативне ставлення до СРСР. Тому вони мислять стереотипами. Сьогодні в цьому плані мало що змінилося. Достатньо переглянути статті про Росію в польській пресі – описуються лише хардкорні речі. Патології, деспотизм влади, порушення прав людини, наркотики, проституція, злидні, алкоголізм, тероризм. Однак дійсність завжди є значно складнішою. За словами Ейзенштейна, монтаж зазвичай робиться тенденційно. Подібним чином описували й Сполучені Штати періоду раннього капіталізму – гангстери, проституція, капіталістичний визиск, расова дискримінація, бездомні на вулицях. Ці речі не були висмоктані з пальця, це була просто темна сторона медалі. У своїй книзі я прагнув якомога об’єктивніше відобразити дійсність – не лише в чорно-білих відтінках, а в повній гамі кольорів. І світогляд людей, які жили так, як вважали за потрібне й робили те, що хотіли, наперекір епосі та системі.
Але це зовсім не означає, що не було репресій. Ти сам, до речі, присвячуєш їм чимало місця, пишучи, зокрема, про Лєтова, керівника групи «Гражданская оборона», якого за його мистецьку діяльність відправили до божевільні.
Звичайно, такі речі мали місце і тому я пишу про них в своїй книзі. Але зверни увагу, що це не зламало його остаточно і не змусило припинити писати пісні та записувати альбоми. Абсолютно навпаки. Цікаво, що сам Лєтов дещо пізніше почав вважати себе «справжнім комуністом». Представники російського андеграунду знали, чим ризикують, і знаходили масу різних варіантів для того, щоб ввести систему в оману. Антологія «Очима радянської іграшки» – це шанобливе нагадування про таких людей. Ця книжка передусім покликана подолати стереотип мислення про росіян, як про оруелівський моноліт, «народ рабів». СРСР не був Північною Кореєю. Чимало людей бунтували проти дійсності або просто робили своє, уникаючи стояння «в шеренгах». А всі неподобства не можуть змінити того факту, що і в радянській дійсності життя мало свої світлі сторони.
«Гражданская оборона»: Все йде по плану
У своїй книжці Ти акцентуєш на тому, що, незважаючи на вплив «партійних факторів», СРСР в культурному плані орієнтувався на західний світ, що він існував не в повній ізоляції…
Звичайно. Придивившись до більшості так званих неформалів в СРСР, ми побачимо, що більша частина з них ніби пересаджена на російський ґрунт з Англії або США – те ж саме відбувалося в усьому світі. Але всюди культурні явища набирали місцевого колориту. Перші представники панку – концептуалісти зверталися, наприклад, до футуризму Маяковського та ідеології Толстого. Природно, що існували також групи, сформовані на чисто слов’янській хуліганській традиції, напр., гопники (гітівці, пізніше дресери), люберівці. Нарешті мітьки – ці останні значною мірою виросли на суміші російських народних традицій та дореволюційного авангарду – борода, вуса, матроски, примітивізм в мистецтві, пацифістські погляди на світ. Такою є російська народна версія хіпі.
Якби Ти мав відтворити образ представника радянського андеграунду, неформала, то яким чином Ти б його описав?
Це дуже загальне питання, яке в обов’язковому порядку вимагає хронологічного підходу. Спочатку були стиляги. Визначником життя для них був стиль. Вони прагнули вбиратися у яскраві кольори в той час, коли більшість суспільства довкола них ходила в простому полотняному одязі. Вони хотіли розважатися, танцювати бугі-вугі, залицятися до дівчат. Комсомольською «новомовою» їхня «діяльність» називалася пропагандою американського декадансу. Справжнім ковтком свіжого повітря став Всесвітній фестиваль молоді в Москві, на який приїхало чимало іноземців з Америки, Африки. З’явилися перші джинси, жувальна гумка, платівки з західною музикою, хлопці та дівчата з різних куточків світу фліртували в нічних парках, не остерігаючись комсомольських облав. 60-і роки – це в міру ліберальна епоха твісту і поп-культури з кумиром Юрієм Гагаріним. Лише потім настали «тухлі» часи: хрущовська відлига відійшла у минуле, почався брежнєвський застій.
Під час якого представниками андеграунду були переважно хіпі. Чим вони відрізнялися від своїх «колег» із США?
І тут, і там хіпі створювали комуни. Однак в реаліях Радянського Союзу це мало дещо інше значення. Тут була система взаємодопомоги, місця для нічлігу, зав’язування контактів. Радянські хіпі все життя проводили в дорозі, вписуючись таким чином в американську концепцію «безтурботного їздця». З тією різницею, що подорожували вони не автомобілями по Арізоні, а потягами по всьому СРСР, найчастіше по Азії чи Сибіру, втікаючи від військової служби, міліції чи божевільні. Часто в пошуках шаманів – якутів, бурятів або евенків. Це ще один, до певної міри спільний акцент з американськими хіпі, які масово виїжджали до Індії або трохи ближче – до індіанських резервацій в США чи Мексиці, щоб «підзарядитися енергією» та гашишем або мескаліном з пейота. Американські хіпі не належали до бідняцького прошарку, у них були кольорові автобуси та інші атрибути, а також свобода пересування. Їхні радянські колеги не мали й шеляга за душею, вони давали собі раду, дякуючи допомозі провідників та згаданій системі взаємозв’язків.
Мабуть невипадково найбільше місця в твоїй книзі відведено 80-м рокам. Адже саме на них припадає період найінтенсивнішого розквіту андеграунду в СРСР.
Це був справжнісінький калейдоскоп. На вулицях російських міст з’явилися представники брейк дансу, металу, панку, нової хвилі. Крім того, зі своїх гаражів, перетворених на тренажерні зали, повилазили приміські культуристи – люберівці та інші різновиди гопників. Ці останні виливали свою лють на всіх підряд, особливо на «тих дегенератів, які наслідують Захід». Часто їхні ряди поповнювали солдати, які поверталися з афганської війни. В 90-х роках це середовище постачало перших професійних бандитів – майбутніх королів російської дійсності. Так чи інакше, з представників радянського андеграунду найкраще потім влаштувалися фарцовщики (валютчики, спекулянти), які тоді нелегально торгували джинсами, жувальною гумкою, платівками, апаратурою чи валютою. Це саме з їхніх рядів вийшли перші мільярдери, «нові росіяни» та олігархи.
Чи було щось, що всіх їх об’єднувало?
Усі балансували на межі радянських законів – через це вони були в підпіллі. Як люберівці, спекулянти, гопники, так і панки.
Однак книга «Очима радянської іграшки» стосується передусім тих представників андеграунду, які були пов’язані з альтернативним роком. Чимало журналістів з Польщі в публікаціях, присвячених Твоїй книжці, намагалися відшукати подібність з ситуацією польського року 80-х років. Чим, на Твою думку, ці ситуації були схожі, а чим різнилися?
Безперечно, спільною рисою була боротьба з бюрократією – як в ПНР, так і в СРСР. Усі щось приховували, комбінували, старалися надурити тупих апаратників та партійний залізобетон. Але боротьба – це перебільшення. Підпільні художники просто робили те, що вважали за потрібне. Вони любили відчуття ризику та адреналін, але не були занадто заідеологізовані. Вони гребували державними структурами та політикою, вони десь мали суспільство та загально прийняті норми.
Між тим сьогодні багатьох музикантів того періоду наділяють якостями ветеранів-борців.
На мою думку, нинішній погляд на цю справу, як на мучеництво, – це грубе перебільшення і зловживання. Тоді ніхто не думав про те, щоб в майбутньому отримати орден за героїчну боротьбу з «імперією зла». Світова контркультура була протестом універсальним, протестом поколінь, що йшов пліч-о-пліч з геополітикою та холодною війною. В усьому світі система мала одне й те саме обличчя, незалежно від того, було це обличчя Андропова чи Ярузельського, Рейгана чи Тетчер. Це не була війна з комунізмом в ім’я капіталізму чи навпаки. Крім того, всі хотіли щодуху розважатися, «поки ви ще не занапастили цей світ», як співав Віктор Цой. Привид ядерного апокаліпсису насправді снував тоді над планетою.
Значить, тому це й робили? Для розваги?
Це, по суті, загальне питання про те, чому людина стає художником. Мабуть це випливає з характеру людини, з потреби бути аутсайдером. З нонконформізму, з відрази до перебування в казармі. З потреби реалістичного або сюрреалістичного відображення світу, з прагнення викричати те, від чого скаженієш, з оголення болю та внутрішніх тривог, з бажання провокувати або просто клеїти дурника. Це вже залежить від конкретного художника, його ідеї та способу передачі змісту.
Однак чому такими врожайними в мистецькому плані стали в СРСР саме 80-і роки, та ще й задовго до Горбачова?
Просто система почала тоді вмирати – вже ніхто не мав жодних ілюзій щодо будь-чого в цій державі. З кінця 70-х років Радянський Союз переживав маразм. Спочатку Афганістан, потім Чорнобиль плюс море катастроф, про які не сповіщали ЗМІ, але всі шепталися по кухнях, сидячи до п’ятої ранку з славнозвісним кухлем чаю. Радянський Союз, який ще в 60-і роки сприймався інтелігентським прошарком суспільства як «гуманний та прогресивний», скочувався по похилій площині.
Для багатьох поляків слова про привабливість Радянського Союзу звучатимуть, як несподіванка.
Тому що в сьогоднішній Польщі дивляться на СРСР через призму сателітських стосунків Варшава – Москва та великої політики. 60-і роки в усьому світі були часом великих сподівань та вибуху нової молодої культури. Невипадково в інших соціалістичних країнах, особливо в Польщі, – це золотий період культури – кіно, музики біг-біт та джазу, літератури. СРСР був тоді магнітом, що притягував до себе молодь з постколоніальних країн, країн Третього світу. Звичайно, були також білі плями, про які не говорилося вголос. У свою чергу, на Заході молодь з лівими поглядами, яка виражала свій протест, споглядала на СРСР з надією. Час показав, що це були ілюзії, однак наївна віра в ліві ідеології насправді змінила соціальну й моральну ситуацію в усьому світі. В самому Радянському Союзі справжня соціальна рівність значною мірою залишалася лише лозунгом. Інфраструктура була дуже диференційованою: одна справа – столиця чи чорноморські курорти, інша – мікрорайони промислових агломерацій чи глуха провінція десь на півночі. Багато людей виїжджало тоді на навчання до Москви.
«Я шагаю по Москве»
Москва – центр, Москва – магніт. Як у відомому фільмі, провідному кінотворі епохи хрущовської відлиги – «Я шагаю по Москве» з молодим Микитою Михалковим.
Так, цей фільм добре передає дух того часу. Закінчилася епоха сталінізму, у людей з’явилася надія на реформування соціалізму, без терору, в дусі свободи та послаблення моральної напруженості. Як відомо, це не вдалося, але хто ж тоді міг це передбачити? Кінець 60-х років, придушення «празької весни», події в Польщі – так вмирали надії. Але водночас це стало початком пізніших дисидентських рухів, а також андеграундного рок-н-ролу.
Отже, можна стверджувати, що основою радянського андеграунду стало розвінчання міфу про успіх і процвітання СРСР? Що люди перестали шукати щастя в колективі, в державі, а вирушили в індивідуальний похід за ним?
Один з героїв моєї книжки, керівник «Последних Танков в Париже», сказав якось в інтерв’ю: – Коли я був маленьким, то хотів полетіти в космос, хотів стати піонером, стати героєм. Лише через деякий час я зрозумів, що всіх нас пошили в дурні. Між іншим, саме з цього почуття глибокої обдуреності народилася назва моєї книжки. Радянська іграшка. Наївна, беззбройна іграшка з великими дитячими очима. Маріонетка тих, хто перебуває нагорі. Спочатку її використають, а потім у вирішальний момент ще раз обдурять і викинуть на смітник історії. Це торкнулося кожної людини в СРСР.
Кінець першої частини. Розмовляв Томаш Пєхаль.
Переклад з польської: Людмила Слєсарєва
Друга частина інтерв’ю: Rosja to niewyczerpane źródło inspiracji dla artysty
Томаш Пєхаль є ведучим розділу «Партнерство для Культури» – інші дописи